Рішенням суду по справі № 922/1639/19 було звернуто стягнення на нерухомість за іпотекою, що належала приватному підприємству. Відповідно до норм чинного законодавства (ст. 39 ЗУ «Про іпотеку») таку власність можна було реалізувати на користь будь-якого покупця.
Після спливу восьмирічного строку юрособа звернулася до суду з вимогою визнати судовий наказ таким, що не підлягає виконанню, а сам іпотечний договір — припиненим. Мотивовані такі вимоги тим, що банк протягом довгого проміжку часу не здійснив ніяких дій, спрямованих на виконання судового рішення.
Постановою від 30.09.2019 року ВС відмовив в задоволенні позиву, обґрунтувавши свою позицію наступним. Під час укладання договору іпотеки сторони мають передбачати ймовірність того, що може відбутись примусове стягнення майна. Разом з тим, наявність чи, навпаки, відсутність волевиявлення кредитора на задоволення своїх вимог шляхом використання предмета іпотеки в даному випадку ніякого стосунку до прав іпотекодавця не має і не порушує їх.
Так, призупинення іпотеки можливе за наявності наступних підстав:
- припинене основне зобов’язання;
- закінчився строк дії документу чи він визнаний недійсним;
- предмет іпотеки проданий чи знищений;
- іпотекодержатель набув права власності на відповідне майно.
Суд зазначив, що наявність судового рішення по справі жодним чином не припиняє і не змінює правовідносин за іпотечним правочином, поки вимоги кредитора не будуть фактично погашеними. Водночас, в законодавстві немає ніяких обмежень щодо строків проведення процедури примусової реалізації майна. Тим паче, сплив будь-якого строку не є підставою для припинення іпотеки.